Гуляючи Австрійським містечком, я в черговий раз задумалася над тим, чому ж мені так добре в цій країні. Повз мене проходили, пробігали, проїжджали туристи – по одному, парами, групами. І дивлячись на них, я раптом зрозуміла: мені тут настільки добре та комфортно, бо я індивідуаліст. Так, я виросла в колективістському середовищі, але мені, дякувати Богу, вдалося зберегти свої індивідуалістичні якості. І приїжджаючи до Австрії (або іншої країни Західної Європи), я насолоджуюся свободою. В чому це виражається? 

Річ у тім, що у індивідуалістичному суспільстві фокус уваги спрямовано особистість. Тут кожен зосереджений насамперед на собі, на своїх відчуттях, почуттях, потребах, думках, діях та досягненнях. Центр уваги індивідуаліста зміщується при взаємодії з іншим, не зливаючись у своїй. У спілкуванні вони дуже дбайливо зберігають свої кордони, поважаючи у своїй межі іншого. І поки ти не вступаєш у взаємодію, ти вільний, на тебе не звертатимуть уваги, бо кожен зайнятий собою.
Усвідомлюючи свої потреби, кожен прагне їхнього задоволення самостійно, а не за рахунок іншого. У цьому спілкування відбувається від дефіциту, як від надлишку. 

У колективістському суспільстві всі прагнуть злиття. Найголовніше в ньому – приналежність. Тому так у багатьох країнах пострадянського простору розмиті межі особистості. Тому має місце постійне порівняння себе з іншими. Фокус уваги колективіста зміщений у бік інших. 

Як часто ви бачите, коли людина, наприклад, прибирає за своїм собакою або викидає сміття до урни і при цьому агресує на адресу тих, хто цього не робить? А коли хтось раптом почав дотримуватись правил дорожнього руху і обурюється, що цього не роблять інші? Агресивні ЗОЖники, вегани і т.д. – З цієї ж опери. Колективісту мало щось робити самому, йому обов’язково потрібно або підкреслити свою винятковість, або залучити до цього інших. У будь-якому випадку це прагнення злиття.

Я часто чую від студентів та клієнтів, що їхнє оточення негативно відгукується про ті зміни, які з ними відбуваються. Тому що є тільки «Ми» та «Вони» і «Якщо ти не з нами, значить ти проти нас». При цьому відсутня «Я» та «Ти».
У Радянському Союзі дитину відразу після народження не прикладали до маминих грудей, мамам не дозволяли цілувати своїх новонароджених діток, годували по годинах, забороняли багато носити дітей на руках і підходити за першим покликом дитини. На мою думку, це злочин проти людини. Людина абсолютно позбавляється контакту із собою та можливості заявити про свої потреби. Він може усвідомлювати себе лише через інших. «Я можу дізнатися про себе, тільки отримуючи оцінку від інших. Мене можуть визнавати тільки за умови прийнятної поведінки, що схвалюється. Я маю бути зручним». 

У радянських та пострадянських сім’ях одним із найпоширеніших методів покарання було і є ігнорування, послання: «Не будь! Ты всем безразличен!» 

БезРазЛичен – без Лика, без Лица, без Личности. 

Такі клієнти на запитання: Що ти відчуваєш? Що ти відчуваєш? відповідають двома способами: або “Нічого”, або озвучують свої думки: “Я відчуваю / відчуваю, що я …”, продовжуючи при цьому дивитися на себе очима іншого (найчастіше значущого дорослого). Продовжуючи оцінювати себе, не прислухаючись себе, ігноруючи свої відчуття, думки, почуття, бажання, потреби. 

Наше суспільство перестає бути колективістським і прагне індивідуалізму, поки часто впадаючи в іншу крайність – в ізольованість і жорсткі межі особистості.

А скільки мені доводиться зустрічати «околективізованих» індивідуалістів з психосоматикою та внутрішніми конфліктами?! А колективістів, які потрапляють в індивідуалістичні суспільства і страждають від «усунення» партнера?! 

Свого часу мене врятувало те, що стала «адаптованим» індивідуалістом. Що це означає? Це означає, що, зберігаючи фокус уваги на собі, усвідомлюючи свої потреби, я вмію бачити потреби іншого, навчилася балансувати між «Я» та «Ми», отримуючи від цього задоволення. Я люблю колективи, спілкування, бачачи в цьому сенс для себе. І зберігаючи свою індивідуальність, я дозволяю собі насолоду усамітненням.

До чого я це все? До того, що дуже важливо усвідомити, хто ви є, щоб поступово дійти балансу. Так, часто для цього потрібна терапія, в процесі якої ви, усвідомлюючи свої особливості, навчитеся задовольняти свої потреби. І тоді спілкування буде в задоволення!

Олена Давиденко